авто

Поїздка на відпочинок у одеську область

Вагався писати чи не писати цю історію яка сталася декілька років зі мною та моїми друзями. Коли почав, то варто написати.

Було літо, та був вільний час, але було незрозуміло як його заповнити, та чим. Можете не сумніватися рішення прийшло дуже швидко і навіть не зрозуміло звідки. Мабуть, що хтось з верху вже до нас прийняв це рішення, а нам залишалося тільки його відтворити у реальності. Ще вранці вели переписку у вайбері, чим займемося у вечері. І треба було такому статися, що я наткнувся у магазині на акційну пропозицію на Captan Morgan, з чого і почалася ця історія про надзвичайну мандрівку у одеську область у місто Затока, яке так добре відоме на усім від малого до велика.

Була п'ятниця, закінчувався важкий робочий тиждень, на дворі було дуже жарко. За звичаєм я поїхав до магазину, щоб купити чого небудь додому. Одночасно вів переписку з друзями і ми вирішували свою долю на ці вихідні. Звичайна така переписку с пропозиціями та рішеннями. У Києві залишатися не дуже хтілося але і їхати далеко теж. Але ж ви розумієте, що якщо з'являється ідея яку підтримують усі, то відстань вже немає значення. Так сталося і цього разу... 

 

Так як я вже був у магазині, то проходячи скрізь ряди з міцними напоями мені на очі потрапила назва Шабо. Сподіваюся що усі добре знають цю місцевість у одеській області де виробляють досить непогані напої. Не знаю, що зі мною сталося але від мене приступила пропозиція: "Хтось був на заводі Шабо на екскурсії?" Здавалося, яка екскурсія за 550 кілометрів від Києва. Про що ти думаєшь, даючи таку пропозицію? Але скажу я вам, що її підтримали одноголосно. На таке розгортання подій я не сподівався, але рішення було прийнято їхати у вечері після робіт у одеську область. Ви мене запитаєте і маєте на це право: "А до чого тут Captan Morgan?" З цього напою почалося усе най незвичайніше, але про це трішечки пізніше.

Збори було назначено на п'яту вечора і їхати у ніч. На протязі часу до виїзду було знайдено місце для зупинки коли прибудемо на місце у Затоку. Що тут надзвичайного? Звичайна поїздка звичайної компанії, а ні... Весело стало вже на початку цієї мандрівки по усім відомій трасі Е95.

Шоста вечора, виїзд з Києва нас зустрів величезним затором. Звичайна подія, яка відбувається кожної п'ятниці на виїзді. Виїзд з Києва кияни та інші жителя Києва, які живуть досить довгий час називають не як інакше, як: "День визволення Києва", а вечір кожної неділі до міста то є: "День захвату Києва". Бо довжелезні черги, інколи у десятки кілометрів, машин на під'їзді до міста чекають свою чергу виїхати. Якщо подивитися на цю подію з неба, то майбуть буде нагадувати облогу міста з усіх можливих і неможливих боків. Так як я знав дорогу якою сподівався об'їхати цю проблему, то мені ніхто не суперечив. Да і як можливо суперечити водієві. Це була перша наша помилка. Ми усі зрозуміли що означає вислів: "Я знаю короткий шлях!". Якщо б ми залишилися у цьому заторі, то проїхали би його у двічі скоріше ніж коли ми поїхали короткою дорогою. Не сподівайтесь само собою зрозуміло ми користувалися навігатором, то ще той гаджет, як виявилось пізніше. Після двох годин за які де ми тільки не були: заїзжали у ліс, їздили по якійсь селам, віїзжали навіть у поля і після усього ми виїхали у якихось 25 кілометрах від Києва. За цей час ми могли відстояти три таких затори і бути вже десь під Одесою. Але ні, нас носило по місцевим лісам, та селам, ми повертали де кілька раз не у той бік, потім розверталися і верталися, побували майже у усіх можливих селах та лісах київської області. Нарешті виїхавши на основну дорогу та об’їхавши величезний затор нашій мандрівці ніщо далі не мішало. Особливих подій не було, до першої зупинки на половині шляху до точки призначення.

Проїхавши половину нашої мандрівки було прийнято рішення зупинитися та розім’яти застиглі м'язи так застояні сустави від двох годинної подорожі по афігених дорогах України. Хто б знав, що тут нас жде друга подія яка затримала нас з плануємих 30 хвилин на добрі півтори години, а може і більше.

Коли доїхали до першого місця відпочинку на дворі вже почало темніти и машини почали вмикати світло, щоб освітлити собі шлях і мати можливість їхати далі без зупинок. Але не усі дотримувались цього принципу як стало зрозуміло трішечки з годом. 

Придбавши по каві вийшли на вулицю до машини перекурити, допити каву и вирушити далі у дорогу. Не повірите, ніхто не зрозумів у темряві, яка вже настала до тогу часу, влетів новенький мерс без яких то би було пізнавальних знаків. Він з'явився так як з'являються кораблі та самольоти у бермудському трикутнику, як не опізнаний літаючий об'єкт але з єдиною різницею, він не куди більше не зникав і припаркувався біля нас. Не пам'ятаю хто з нас запитав водія: "Ви не пробували вмикати світло? Щоб їхати було по цікавіше." Так по приколу запитали. Краще би не питали! Водій вийшов мокрий, таке враження, що його поливали з відра. Закурив так одна за одною викурив сигарети три, як мінімум і повідав свою історію, та побіг потім побіг у магазин за водичкою. Зрозуміло, що його трішечки сушило.

Історія новенького мерса з не відкуди на трасі Е95.

Звичайні таки собі хлопці придбали мерса у Києва та за звичаєм вирішили самостійно, не користуючись чиїмись послугами на червоних номерах переганяли його до Херсону. Бо самі хлопці були з Херсонщини. Зрозуміло, хлопці їхали таким чином, що трошечки летіли над дорогою. То воно зрозуміло! На їхньому місці мало хто б робив інакше. По дорозі попали під зливу, але у якийсь момент часу у них усе збіглося до купи. Швидкість, дощ і ями, останніх чимало на наших шляхах. Таке враження, що їдеш по дорогам другої світової війни по яких до тебе проїхала орда танків, яка вела оборонні дії, одночасно даючи опір ворогові. У той момент, як вони під дощем влетіли у одну з ям, світло раптом зникло і їх авто продовжувало свій шлях у повній темряві на помацки. Бо на дворі було вже досить темно. Усі дії яки б вони не робили с перемикачами не давали результатів, світло не з'являлося. Навколо їх були тальки поля з кукурудзою та де не де з соняшником у іншому разі, то було б романтично зупинитися та насолодитися красою, яка простирається до самісінького горизонту, але не цього разу. В стані самольоту стелз, який летить на помацки по ідеальним шляхам з одною різницею, що самольот літає високо у небі та дороги йому не потрібні і любий момент часу він може змінити ешелон на якому летить без наслідків, а вони їхали ще з добрих кілометрів п'ятдесят, освітлюємі світлом машин які шли у попутному та зустрічному напрямках, доки на їх шляху не з'явилася заправка, на якій ми відпочивали теж. Можу тільки здогадуватися, що про них думали водії та їх пасажири, коли вони з'являлися їм раптом на попутному шляху у правій полосі. Водіям треба було встигнути відреагувати та об'їхати це непорозуміння на їх шляху до моря.

Ситуація у хлопців була пакова: п'ятниця, десь десята вечора, у полі на заправці, хто зна де с новеньким мерсом, який може їхати далі, бо двигун працює справно як і усі інші системи, але без аби хоть якого світла фар та габаритних вогнів на абсолютно чорній машині і до місця призначення їм залишалося якихось добрих кілометрів 600. Але вони не здавалися так легко! В них відчувалася уся міць українського козака, якого ніщо не зупинить на шляху до поставленої цілі.

Через де який час, висячи на телефоні знайшли якогось електрика, який роз'яснив, що потрібно зробити, щоб світло з'явилося у автомобілі яке коштує як новенька хата у центрі Києва, але без ремонту. На перший погляд нічого складного, скинути клему з акумулятора на 10 хвилин, що потягне за собою онулення системи і усе повинно запрацювати як працювало до цього. То воно то так якщо: по перше у тебе для цього є набір ключів і ти їм вмієш користуватися, а за звичаєм у власників таких авто ніколи нема з собою інструмента крім запаски та домкрату. По друге, треба знати де шукати акумулятор, як з'ясувалося пізніше. Аби я знав які події будуть розгортатися далі, то в жодному разі не дав би свій інструмент, який за звичаєм вожу з собою, про всяк випадок. Акумулятор почали шукати там де і йому повинно буди у нормальному авто, під капотом. Не повірите, там його не знайшли і є здивування не мало меж. Ще добрих хвилин 15 шукали його усі разом, але так і не знайшли, а на годиннику була вже одинадцята вечора. До нас почали підтягуватися інші водії, щоб допомогти у нелегкій справі пошуку акумулятора. Мій терпец почав уриватися. Кажу хлопцям:

- Я не можу витрачати більше часу. Вибачте, але мені потрібно їхати далі. 

Якимось чином вони мене умовили почекати ще 10 хвилин, так як я з моїм інструментом для них був єдиною надією на порятунок. Один з них не витримав і ще раз набирає той самий номер.

- Ми тут шукаємо цей довбаний акумулятор. - раптом промовив він, коли на зворотньому кінці підняли слухавку: - Під капотом його нема. Де його шукати?

Голос відповів на відразу.

- Ну ви і даєте хлопці! У цій моделі він знаходиться під заднім сидінням пасажирів.

Далі він їм роз'яснив як зняти сидіння, щоб дістатися завітного акумулятора. Через ще пів години мерс був зібраний у зворотному напрямку від того як його розбирали. Настав момент істині! Усе було як по Шекспіру:" Бути чи не бути..." Водій сів за кермо, зробив ще якісь незрозумілі дії і усі, хто приймав участь замерли на мить. Ключ запалення провернувся у замку и двигун запрацював, а за ним через якусь мить з'явилося і світло у фарах. Усі почали хлопати, як хлопаюсь наші люди коли їх чартер сів на злітно-посадочну смугу. Не знаю чому, але так роблять тільки наші люди. Мерс був у бойовому стані і міг продовжувати свою подорож до Херсонщини. Ми вже у повній темряві під світлом місяця, та працюючому освітленні наших фар, вирушили далі на зустріч пригодам які нас чекали попереду. До нашого місця призначення, залишалося якихось 300 чи 350 кілометрів.

Дорога була монотонною і усі моїх друзі почали потихеньку кимарати і в кінці кінців поснули. Я ж у свою чергу гучність музики зробив менше и летів як космічній корабель у просторі, з тією різницею, що я летів по дорозі. Час для мене вже не мав ніякої різници, бо я був схожий на зомбі якій автоматично виконує свою роботу. Знаходячись десь у одеській області я вів свій корабель у просторі до назначеної мети скріз терні до зірок. Все що я міг бачити, це тільки те що освітлювали фари попереду мене. Їхали ми досить швидко і якусь мить у мене закралося питання: "Звідки на трасі під Одесою з'явилося три полоси у одному напрямку? Раніше я тут такого не бачив. Чому одна з них така широка що може вмістити одночасно дві машини? Хоча їздив цим маршрутом досить багато разів і цієї полоси тут не було ніколи." Не знаю хто влив мені у голову ці питання і чому у ту саму мить, але зрозуміння прийшло через де кілька секунд, коли повернувся по до полоси яка була справжньою. В це важко повірити, але як тільки я перестроїв свій корабель у темряві з ліва, не зрозуміло як, мов гриб виріс відбійник, що розділяв два напрямки дороги: Київ-Одесса, Одесса-Київ. Від моменту коли у мене вкралося питання, до моменту появи відбійника пройшло усього якихсь 10 секунд. Швидкість миттєво була зменшена я мінімум у двоє і в голові з'явилося міні кіно, як ми усі на нашому кораблі за допомогою трампліну відриваємося від землі, як літаки котрі за допомогою підємної сили, відриваємося у небо і продовжуємо свій шлях вже у повній невідомості, та через де який час наші тіла зі стану повного нуля набирають вагу у двічі і зі швидкість тяжіння, та інших фізичних сил летимо знову до землі. Від цього кіна у мене похолоділо усе! Я дякував Богу, що він не дав цьому трапитися і тому, що усі спали у цей момент часу, коли я вирішував важкі географічні та топографічні рівняння відносно нашого положення на дорозі і приймав рішення по зміні курсу нашого корабля. Ще довго не міг прийти до себе але продовжував їхати далі без зупинки. Годинник вже показував першу годину ночі і ми з кожною хвилиною ставали все ближче і ближче до нашого місця призначення. У другій години ночі наш борт прибув у заплановану точку. Після чого був припаркований на парковці, закривши свої очі бо він мав на це повне право, виконавши першу частину своєї такої не простої місії яка пала на його плечі сталеві плечі. 

Нас чекали, як було і домовлено ще при виїзді з Києва. Перший і єдиний, хто нас зустрів, був охоронець. Він ввічливо прийняв нас і видав ключі від наших номерів. Йти і лягати спати, як роблять усі нормальні люди, які приїхали на відпочинок пізно у ночі, не входило до наших планів, яке з'ясувалося пізніше. Знаєте чому? Да тому що, як це приїхати до моря і не сходити до нього незважаючи на втому і голод і по друге у нас була та сама пляшка рому Captan Morgan, призначення якої було предначертано ще у магазині, коли я поїхав до нього на початку моєї розповіді. Як було сказано у фільмі, не пам'ятаю назви, далі була: "Картина маслом." Четверо людей, схожих на зомбі після важкої поїздки, замість того, щоб піїти спокійно відпочивати, почали шукати охоронця і дізнаватися як вийти з території і піїти до моря і як потім увійти до номерів на зворотньому шляху. Охоронець в свою чергу був трішечки офігевший, бо таке до його планів на цю ніч не входило, що видавало його обличчя. Він сподівався тихо запустити нас і спокійно йти відпочивати до себе у кімнату яка була розташована неподалік від входу, але ми руйнували усі його мирні плани на цю ніч у яку випала його зміна. Тільки виші сили могли читати, що робиться у його думках, коли він спілкувався з нами. Йому нічого не залишалося, як здатися і видати усі паролі та явки, бо в інакшому випадку ми самі дізналися як працюють усі системи які запирають ворота, калитку та інші прегради які були у нас на шляху до свободи і у цей момент розбудимо усіх постояльців готелю бо тихо це не пройде. Він також розумів, що посапати йому не вийде, коли побачив нас виходячи за калитку с літровою бутилкою рому і дволітровою бутилкою коли без будь яких признаків чим це все закусити. Ми скрилися за калиткою, тихо зачинивши її за собою.

Кінець першої частини.

Є.А. Прищепа